«Ранок 24 лютого неможливо забути - о 5:30 в Чернігові пролунали перші вибухи. Якраз починалася моя зміна, я збирався на роботу, – розповідає Віктор, водій аварійно-диспетчерської служби (АДС) «Чернігівгазу». – Одразу не зрозумів, що воно таке - подумав, так просто щось гепнуло, а потім з’ясувалось – війна. Полишити все і поїхати я не міг – тут мій дім, моя батьківщина, все те, що будували і наживали довгими роками я та мої батьки».

«Я на лічені хвилини вийшов з дитиною на свіже повітря, у двір. І тут на ґанок будинку прилітає снаряд, ще один упав біля воріт – вирив там воронку. Дах вцілів, вікна повилітали – але то все зробиться. Головне, що живі залишись, – розповідає Віктор. – Після цього зібрали речі і переїхали в бомбосховище на території підприємства. Жили гуртом - багато було і родичів працівників, і жителів навколишніх вулиць. У дітей була окрема кімната, де вони всі разом гралися, малювали, чекаючи, поки припиниться обстріл чи авіаналіт. Навіть на стіні повісили плакат з проханням про мир.
Моє спальне місце було під дверима бомбосховища, оскільки робота була в режимі 24/7. Прилягти подрімати вдавалося іноді. На кожен виклик ми виїжджали, якщо відверто, як востаннє. Роботу ніколи не ділили між собою, не було у нас такого – цього робити не буду, чи не повинен. Допомагали один одному, хто чим може.
Доки син мій, він теж газовик, разом з хлопцями у ямі варять трубу, я з машини підношу інструмент. А зовсім поруч іде бій, чутно міномети. Наймоторошніше було, коли рашисти скинули з літаків бомби на Подусівку, та коли ми варили біля Епіцентру під час обстрілу, там зовсім поряд прилітало.
Потім якось звикли і вже розрізняли, куди і звідки приліт - далеко чи близько. Коли у місті не було води, світла, опалення, а був тільки газ, люди дуже дякували нам. У чергах скрізь пропонували пропустити - чи то за хлібом ми приїхали, чи в аптеку. Воду з колодязів давали набрати, ділилися. Був випадок, коли ми їхали на виклик, а бабуся якась стоїть біля хати та дорогу нам перехрещує, каже: «З Богом, хлопці».
Морально підтримували і керівники підприємства та голова правління - кожного дня ми бачились, вони питали, чи нам щось потрібно, щось привезти, чи всього вистачає. І гуманітарну допомогу, і свій теплий одяг привозили для тих, хто не міг потрапити до себе додому. Усі ми виконували свою роботу, і вірили та віримо в ЗСУ й Україну.
Дякую військовим, що вони відбили атаки ворога та не впустили його в місто, велике дякую. Хочеться, щоб діти та онуки не бачили усього цього, хочеться миру та якнайшвидшої перемоги! А ми з колегами, зі свого боку, триматимемо свій енергетичний фронт».