05 травня 2022

Під Києвом повертають світло, щоб поверталися люди

За місяць звільнені міста у пригороді Києва змінилися. Буча, Гостомель, Ірпінь. Вони так само поранені війною. Пошматовані дурними пострілами будівлі, розмародерені заправки та крамниці. Після звільнення людей військових було набагато більше, ніж цивільних. Іноземних ЗМІ було більше, ніж мешканців. Зараз же по побитих артилерією тротуарах ідуть люди, зі спалених повністю приватних домів витягають обгорілий мотлох, який колись і був життям цих людей. Якщо ви завітали б сюди на початку квітня, вам би здалося, що ці поселення так і залишатимуться назавжди музеєм пекельного ходу "освободітєлєй" на Київ. Неможливо було перемогти відчай, який охоплював тебе від побаченого тоді, і від того ще важче зрозуміти, звідки сили в жінки тягти згоріле крісло зі свого спаленого вщент будинку. Як вона бачить цей будинок далі? Що з ним можна зробити? Чому я бачив тоді в цій будівлі купу каміння, а вона продовжує бачити в ньому свій дім?

"Доброго дня, плануєте відбудовувати?" – збираючись із мужністю, питаю її. "Ну а шо ж, світло вже є, вода є. За літо треба встигнути щось зробити", – відповідає вона мені багато разів проговорений самій собі текст.
Повертають світло, щоб поверталися люди.
У звільнені міста одразу після ЗСУ заходили сапери, а по їхніх слідах ішли бригади ремонтників електромереж. Я провів день із такою бригадою, які по 12 годин на день відновлюють майже повністю зруйновану енергетичну інфраструктуру. Щоб у людей було світло, а з ним і можливість повертатися і щось іще встигнути зробити.

В Ірпені знаходиться центр, де зберігалася техніка: машини, підйомники, запаси проводу та спеціальних засобів.
"Ми працювали там 24-го і 25 лютого. 26-го вже не було зв'язку, і ми почали виїжджати. Треба було рятувати родини, бо за вікном уже стояла техніка орків", – розповідає Олександр Данилюк, майстер бригади. Більшість виїхала до Києва й не зайнятих ворогом містечок під Києвом, де продовжували працювати. Місцеві пам'ятають, що навіть у період окупації інколи світло вдавалося повернути.
Про це згадує й Тарас Думенко, голова Гостомельської районної військової адміністрації: "У періоди часткової окупації хлопці примудрялися повернути світло".
"Робота була незвична під час облоги. Ми намагалися постійно щось зробити, могли доїхати до місця і встигнути, а могли нас розгорнути військові, бо починалися артобстріли", – згадує Думенко, додаючи, що один із майстрів, який залишався кілька днів під окупацією, самостійно ходив до підстанції і проводив ремонти.
"27 лютого він знову заживив майже весь район, але доволі швидко руйнування вже були такими, що жодні точкові ремонти не допомогли б", – пояснює майстер.
Сам Данилюк – великий на зріст і з кріпким рукостисканням чоловік, із обличчя якого майже не сходить посмішка."Ти мені проводи врони на начальника, прийдеш потім за премією", – огукує він зі сміхом працюючого на висоті підопічного під час нашої розмови.
Він курить і багато розповідає про поведінку окупантів у Гостомелі. Потім пояснює: "Жили в мене у квартирі, тут у місті".
Якщо ви передивитеся фото з Ірпеня, Гостомеля, Бучі або завітаєте сюди, ви звернете увагу, що багато руйнувань не піддаються логічному поясненню. Зокрема, купа дірок у багатоповерхівках від великого калібру. Очевидно, що жодних цілей там не могло бути. Сенс палити по новобудовах – яскраво викрашених, із новими під'їздами та дитячими майданчиками навколо – неможливо пояснити ні військовою логікою, ні балістикою боїв. Це територія ментального.
"Загнали вони свій БТР прямо в під'їзд мій, як у схованку. Потім понапивалися й гатили по сусідніх домах", – каже майстер бригади вже без здивування, бо не вперше.
Коли він повернувся додому, там його чекало багато нагадувань. Те, що ці покидьки випорожнювалися в сумки, які так і стояли біля ліжок, де вони спали, – це історія в цих краях звична. менше з тим показовим є те, що сталося з холодильником енергетика – він був увесь пошматований.
"Я одразу не зрозумів, а потім дійшло – ця істота сиділа на кухні, жерла мою їжу і просто кидала ножа в холодильник. Розважався", – закурює знову.
Після окупації енергетики заїжджали в міста першими після саперів.
"Ішли отак одразу за ними. Вони нам чистять дорогу, і ми йдемо. Спочатку на підстанції хлопців заводили, а потім уже нам чистили біля ліній (електропередачі)", – каже Сергій Рибак, електромонтер, чоловік із сивиною, скручуючи перебитий провід. Він похмурніє і дещо заклякає.

Саме в цей день стало відомо, що на міні, яку не виявили сапери, підірвалася машина їхніх колег. Один енергетик помер, ще два отримали серйозні поранення і перебували в госпіталі.
Ми розуміємо, чому він затримав погляд. Я хочу спитати, чи йому страшно, не встигаю. "Страшно, але…" – він завершує думку лише очима. Тим поглядом, який уже два місяці я відловлюю в очах військових, чоловіків на блокпостах або волонтерів, які всі дні осади евакуювали людей із цих місць.
"Були сумніви, їхати сюди чи ні після визволення?" – наважуюся на питання. "Ну, які сумніви? Для мене це так само, як я повертаюся після вахти до родини, так само після двох тижнів дома я повертаюся на роботу. Те саме", – зі значно меншим пафосом, ніж це може сприйматися у словах на екрані, відповідає Сергій.
Усі знають про трагічний випадок із колегами, але тримаються в доброму гуморі.

Енергетики працюють вахтовим методом два тижні за два тижні. З восьмої до восьмої. Без вихідних і великих свят. Живуть разом в Ірпені, куди повернулися після визволення. Прибрали за орками, знайшли декілька нерозірваних снарядів. Із техніки вціліла лише одна машина, і та побита осколками.

Після оглядання поранень службової машини начальник оголошує обід. Пиріжки з капустою, котлети в тісті й без тіста. Домашній узвар. Смачно. Їдять прямо біля опори з кузова машини. Готують самі. По черзі. "Є в когось фірмові страви?" – питаю хлопців. "Є одне, але нам на службі не можна", – під загальний сміх відповідає чоловік із Рівненської області.

Під час обіду лунає два вибухи, ніхто, звісно, не реагує. Розмінування місцевості тривають.
"Зараз уже 30% Гостомеля зі світлом. Ще 60% його повернуть до 15 травня. До 1 червня закінчимо всю область", – це дає загальну картину Сергій Буряк, керівник північного регіону.
Їдемо з ним вуличками Гостомеля, виїжджаємо в Горенку, повертаємося. Туди їдемо по розбитому мосту, назад уже по відкритому насипному. Це тут подія: рух суттєво пришвидшився.
Він має історію про кожну другу опору, яку замінили або відновили його хлопці: "Тут був приліт, побило одразу дві опори, змінили повністю. Тут усе красиво зараз, рівненько. Дивіться, як ми перелаштували мережу, це дозволило заживити частину міста майже одразу після після визволення".
Він розповідає про те, що ми з вами називаємо стовбами, як про своїх дітей: "Цей красивий, цей особливий". Я зустрічав таких людей, які вміють так говорити про хліб, який вони печуть, про цистерни для бензовозів чи ще про щось створене за їхньої участі. Таке ставлення.

Матеріали здебільшого є. Окремі позиції компанія отримує по всьому світу, але перебоїв ще не було. Багато зруйнованих трансформаторів. Їх ремонтують у власному цеху, використовують накопичений до війни фонд трансформаторів. На відновлення має вистачити.
У ДТЕК кажуть, що поточні ремонти, щоб дати світло мешканцям області, коштують близько 400 млн грн. На них гроші знайшли. Однак попереду – іще багато роботи, щоб зробити мережі такими чи й кращими, ніж до війни. Де взяти кошти на це оновлення, поки що відкрите питання.
Зупиняємося біля однієї із бригад з Одеси. "ДТЕК "Одеські електромережі" приїхали допомагати, усього 13 бригад, це понад 50 людей.
"Дозвольте представити зведений одеський ансамбль", – зустрічає нас майстер бригади Сергій, дещо переграючи з одеською говіркою. Усі електрики з Одеської області в доброму гуморі та зі своєю особливою атмосферою.
Вони другого тижня після звільнення були тут. Усі задоволені такою можливістю. "Коли звільнимо Маріуполь, також поїдете?" – звертаюся до них. "Поїдемо! Скоріше б", – відповідають, намагаючись говорити українською.

Сергій Буряк багато розповідає технічних моментів, демонструє нам підстанцію Мостище, де були зруйновані трансформатори, посічені проводи. Вона стоїть серед повністю згорілої промзони як нова, робочі закінчують красити технологічні об'єкти, захисні шафи. Оазис.
"Так само і вдома все відбудують, – каже він, перехоплюючи мій погляд на цілі вулиці побитих домів, розтрощених хвірток. – Тут із першого дня вся місцева влада і люди кожен день підходять, дякують і просять скоріше дати світло в усе місто. Ми даємо, точніше, повертаємо".
У Київській області працює над відновленням світла майже 600 людей. Із них понад 200 диспетчерів, керівників ліній та водіїв, що забезпечують та планують роботу. І 370 електромонтерів. 300 – із Київської області. Ще 52 – одесити. 18 дніпрян. У них свій фронт. Свої важливі для мешканців області перемоги та, на жаль, свої втрати.