Illustration

Валерій Міщанов

Монтер колії вугледобувного підприємства

Валерій приєднався до команди вантажтрансівців у 2018 році й швидко став своїм у колективі. Досвідчений залізничник, відповідальний, а найголовніше – людина з великим серцем. Завжди прийде на допомогу, справжній, чесний, справедливий, – таким згадують колегу залізничники.
Про свій колектив чоловік відкликався з повагою.

«Казав, йому імпонує робота, а найголовніше – люди поряд. Бо там справжня команда, всі спілкуються просто, працюють на результат»

- зрозповідає Ніна, дружина Валерія.

У 2019-му залізничник пішов до лав ЗСУ й три роки боронив Україну на Донбасі. Ніколи не хизувався, що служить. Навіть, навідуючись додому, приїздив у цивільному.
Коли повернувся до мирного життя, ретельно дбав про своє здоров'я, опікувався здоров’ям батька та дружини.

«Валерій планував насолоджуватись життям, й у нього це виходило. Ми за хвилину могли знятися з місця та піти до річки, захопивши із собою смачної піци, або – в баню. Мріяли про подорожі, і як будемо пестити наших майбутніх онучат. У мого чоловіка є 19-річна донька від першого шлюбу. Так склалося, що вона зростала без батька, через те він дуже сумував. Й літав на крилах щастя, коли вдавалось поспілкуватись з нею якусь хвилину. Добре дбав і про моїх двох дорослих дітей, вони всі були наші»,

- ділиться дружина.

Через повномасштабний напад російських військ на Україну залізничник пішов на війну вдруге: 24 лютого побіг до військкомату. Дружина за лічені хвилини зібрала необхідні речі. Повернувся додому вночі, а зранку 25-го вже мав їхати на фронт.

«Ми не спали ту ніч. Спілкувалися, сказали один одному все-все, що до того не казали. Як дякуємо Богові за все. Як цінуємо, що є один в одного… І я дуже рада, що в нас була та ніч, – ділиться дружина. – Чоловік намагався виходити на зв’язок з сім'єю щодня, вранці та ввечері. Як не було нормального мобільного зв’язку, тоді писав короткі повідомлення в месенджер «Доброго ранку» або «тихої ночі». Ніколи не розповідав, що там відбувається. А я повинна була доповідати про усі новини з дому».

Ніна згадує останній дзвінок від чоловіка 24 червня:

«Звичним командним тоном сказав: «Слухай уважно, передай батькові, що можу декілька днів не виходити на зв'язок. Не хвилюйтесь». Його батькові я змогла зателефонувати через годину, й виявилось, що Валерій вже особисто його попередив. Далі ми чекали коли наш захисник зателефонує. Кожного ранку та щовечора я писала йому в телеграм. Такий собі щоденник вела – які новини в нас. Бо як в нього буде зв'язок, все почитає. Але 28 червня ввечері до мене прийшли люди у військовій формі і я все зрозуміла без слів…».

Валерій загинув в червні у бою з окупантами на Херсонщині. Він з побратимами серед перших прорвали російську оборону під час контрнаступальних дій ЗСУ на тому напрямку.

«Я ніколи не дозволяла собі думки, що він загине. Бо він мав жити. Світлий, щедрий, дбайливий, з такою гарною посмішкою, горів життям. Ніколи не проходив повз бродячої собаки чи кішки. З гарним почуттям гумору, мужній, наполегливий, працьовитий. Чоловік з великої літери, справжній Герой та голова в нашій родині, – каже Ніна. – Я вдячна Богу, що мої діти пізнали у житті таку людину. Ніколи не сперечався ні з ким через політику, хоча мав особисті тверді переконання щодо політичної ситуації в нашій країні. Керувався принципами «Не говорити, а діяти. Не потребувати, а віддавати». Роки з ним – найкращі в моєму житті. Дуже боляче усвідомлювати, що мені більш ніколи не затиснути його в обіймах, що не доторкнутись до його долонь. Тільки подумки, в душі й серці – назавжди…».